КНІГІ ОНЛАЙН

Паўстанне 1863-1864 гг. у Польшчы, Беларусі, Літве і Украіне

гісторыя і памяць

Выдавец: Беларуская навука

Памер: 427с.

Мінск 2014

120.6 МБ

Паступіў у рэдакцыю 18.12.2013
УДК 94 (477)
В. Б. МОЛЧАНОВ
ВПЛИВ ПОЛЬСЬКОГО ПОВСТАННЯ 1863-1864 рр. НА ДОБРОБУТ НАСЕЛЕНИЯ ПІВДЕННО-ЗАХІДНОГО КРАЮ РОСІЙСЬКОІ ІМПЕРІІ
Проблеми взаемовідносйн етносів здавна привертали увагу історйків. Річ у тім, що саме генезис, еволюція, конкурент­на боротьба, взаемовпливи та занепад розвитку етносів безперестанно хвилюють уяву різноманітнйх досліднйків. Протягом багатьох століть польська людність розвивалася поруч з украТнським народом. 1х стосунки були складними i суперечливими i по теперішній час розглядаються історйкамй неоднозначно. Трете тйсячоліття розвитку людсько'! цйвілізаціі’ підтверджуе, що етнічні взаемовідносйнй залишаються важливою сферою вивчення сучасних науковців. Яскравою сторінкою взаемовідносин імпері! Романових та польсько! шляхти е польське повстання 1863-1864 рр. I хоча його передумовам, історіі подій та наслідкам присвячена значка кількість праць як вітчйзнянйх так і зарубіжнйх авторів, все ж сучасні досліднйкй знову й знову звертаються до них історйчнйх подій з метою переосмислення історйчного минулого з принципово нових позйцій позбавлених будь яких ідеологем. Одним важливих аспектів наслідків польського повстання 1863-1864 рр. котрий не знайшов достатнього вйсвітлення в історйчній літературі е його вплив на добробут населения Правобережно! УкраТни. Саме тому метою нашего дослідження е грунтовне вивчення впливу польського повстан­ня 1863-1864 рр. на матеріальне становище i добробут мешканців Правобережжя.
Дана робота мотивована усвідомленням автора того, що загальна картина етнічнйх стосунків у Правобережній Украі’ні в XIX ст. залишаеться розглянутою не достатньо. Особливу увагу
привертають аспекта добробуту нацменшин насамперед поляків, котрі були одним з найчйсельнішйх національнйх угруповань. Загалом, можна погодитись з Л. Гумільовйм, що розглядати етнос необхідно як явище «не соціальне, адже він може існуватй в декількох формаціях», а як «спецйфічну форму існування виду Homo sapiens, а етногенез локальний варіант внутрішньовйдового формоутворення який визначаеться синтезом історйчного i хронометричного факторів» [4, с. 35]. Цікаво те, що головним фактором відчуття етносу с нііцо інше, як «властйвість виду Homo sapiens згрупуватися так, щоб можна було протиставити себе і своі’х (іноді близьких, а часто досить далеких) всьому іншому світу» [4, с. 41]. Необхідно звернути у вагу на той факт, що зростання етносу пов’язано з добробутом його індйвідів. Загалом категорія добробуту характеризуе рівень задоволення фізйчнйх, духовних, та соціальнйх потреб. Він передбачае не лише задово­лення потреб фізйчного життя, а й тих потреб, які народжуються певними суспільнймй умовами, в яких люди знаходяться та виховуються. Він визначаеться, з одного боку, ступенем розвитку самих потреб людей, з іншого кількістю і якістю життевих благ та послуг, які використовуються для Гхнього задоволення. Він е відображенням соціального стану суспільства i виражаеться системою кількіснйх та якіснйх показнйків: загальним обсягом споживчих благ, реальними доходами населения, рівнем споживання продовольчих та непродовольчих товарів i послуг, розміром заробітноі' плати, громадських фондів споживання, житловими умовами, розвитком освітй, охорони здоров’я культури та ін. Його дйнаміка та дйференціація обумовлені ступенем розвитку виробничих сил та пануючих виробничих відносйн. На добробут суттевий вплив мають політйка і ідеологія та рівень розвитку виробництва предметів споживання [19, с. 238].
Розглядаючи джерельну базу та історіографію проблеми слід відмітйтй що вона е надзвичайно обширною і різноманітною. Серед дореволюційнйх видань привертае увагу книжка «За­писки украинца из времени польского восстания 1861-1864 го­да» [18]. Написана живою мовою, дещо з гумором, робота з проурядових позйцій вйсвітлюе хід повстання на КйТвіцйні вйсмі-
юючй національні прагнення польських шляхтйчів та і'х потуги у відновленні «укоханоі» неньки Речі Посполйтоі' з кордонами «від моря до моря».
Серед радянських досліднйків привертае увагу робота М. Н. Ле­щенко «Яскраві сторінкй спільноі' боротьби (до сторіччя повстання 1863 року на Правобережній Украіні)». У ній автор справед­ливо вказував, що «На Украі’ні та в іншйх районах царськоі’ Росіі були об’ектйвні передумови для об’еднання польського визвольного руху з боротьбою украі’нського селянства, що була спрямована проти царизму і кріпоснйцтва, але лише незначна частина украінського селянства активно підтрймала польських повстанців. Більшість зайняла нейтральну позйцію, а певна частина навіть підтрймала царський уряд в його боротьбі з польським визвольним рухом» [9, с. 34].
Окремим рядком слід згадати про роботу радянського авто­ра Г. I. Марахова «Польское восстание 1863 г. на Правобережной Украине» [11]. В ній автору вдалося детально простежити всі урядові заходи котрі були спрямовані на придушення повстання та послабления повстанського впливу на шйрокі верстви насе­ления Південно-Західного краю імперіі’ Романових.
Загальним недоліком праць радянських історйків е, перш за все, класовий підхід та упереджений підбір фактів у відповідності з пануючою у ті часи комуністйчною ідеологісю коли кожний автор мусив обгрунтовувати в своі'х дослідження кризу «загниваючого імперіалізму» виключно з марксйстсько-ленінськйх позйцій.
Сучасні украі’нські досліднйкй звертають увагу на те, що «Ідеі учаснйків польського визвольного руху, спрямованого проти самодержавства, були блйзькі сериям украшських революційнйх демократів...» разом з тим вони відмічають, що «...ігнорування соціальнйх, насамперед аграрних, потреб селянства керівнйкамй польського визвольного руху, як i проголошений ними курс на відновлення Полыці в кордонах 1772 р. разом із загальною відсталістю політйчного світогляду більшості укра­шських селян зумовили іхне байдуже, а іноді й просто вороже ставлення до польського повстання 1863-1864 рр.» [3, с. 172].
Особливу увагу привертають зарубіжні дослідження ціе! проблеми. Так, робота французького вченого Даніеля Бовуа «Битва за землю в Украі’ні (1863-1914). Поляки в соціо-етнічнйх конфліктах» розкривае етапи, засоби й наслідкй війнй за землю, яку росіянй вели з поляками протягом сорока років, так i не домігшйся чіткоі' переваги. Крім того, історйк досліджував, чи полегшило долю украінців надання землі після відмінй кріпацтва і як на це реагували поляки [2].
Незалежністю і неупередженістю характеризуеться дослідження японського вченого К. Мацузато «Польский фактор в Правобережной Украине с XIX по начало XX века». В ньому автор дае об’ективну оцінку як вітчйзняній історіографіі’, так i закордонним дослідженням. Залучаючи до наукового обігу нові архівні джерела досліднйку вдалося відтворйтй загальну карти­ну етнічнйх стосунків Правобережного регіону УкраТни в XIX початку XX ст. [12].
Для того, щоб проілюструватй відношення украі’нськйх се­лян до польського повстання 1863 р. доцільно процитувати наве­дений сучасником такий діалог кількох селян, що повертались додому на возах:
«Чы не показылысь наши паны? спрашивает с переднего воза молодой парень у старика, ехавшего позади его.
Тот отвечает ему народною пословицей:
Паны, сыну, що дурни; що захотять тей роблять!
Се вони, мабуть, по панщини спивають отзывается с зад­него воза третий просять Бога, щоб панщина вернулась.
Эгеж, послышался еще голос (и смех).
Хто не звык правды поважаты, той завше ласый панувати, добавил важно старик» [18, с. 8].
М. Н. Лещенко вказуе, що: «Вимоги повстанців в аграрно­му пйтанні зводились до передач! селянам лише частини інвентарних наділів, які знаходилися в іхньому корйстуванні, з обов’язковою виплатою пом!щикам !х вартості з народно! каз­ни. Основна ж частина земель, як і раніше, мала залишатись у володінні помішйків. Це природно, не могло задовольнити широк! маси, які боролись за радикальне вйрішення аграрного
питания. <.„> пропаганду серед селян вели в основному представники польсько! шляхти, що протягом багатьох віків нещад­но утискувала украі'нськйх селян» [9, с. 35].
Г. I. Марахов стверджус, що: «30 червня 1863 р. урядовий Сенат видав указ про припинення з 1 вересня того ж року тимчасовозобов’язаних відносйн селян з помііцйкамй. <.„> Усього було переведено на обов’язків викуп 1458304 тимчасово зобов’язаних селян, з них оброчних 27287 та здольних 1431017 душ <...> 16 жовтня того ж року було затверджене поло­жения Головного комітету «О понижении выкупных платежей за земли, отошедшие в собственность крестьян Юго-Западного края». <„.> зменшення викупних платежів виносилось на розсуд пом!щик!в, але не більше ніж на 15 %. Зниженням викупних платежів понад ніж на 15 % відала Кйі'вська тимчасова комісія головою яко! був губернатор, а всі постанови комісі! підлягалй затвердженню міністра внутрішніх справ» [11, с. 218].
На думку М. Н. Лещенка «...царські урядовці <„.> пропонували припиняти обов’язкові відносйнй між селянами і поміщиками і вводили обов’язків викуп селянами своі'х наділів. <„.> 30 липня 1863 р. цар підпйсав відомйй указ, який проголошував припинення з 1 вересня того ж року тимчасово зобов’язаного становища селян ПравобережноТ Украінй i вводив обов’язковий викуп відведенйх Тм земельних наділів. В результат! реалізаці! цього указу на обов’язків викуп було переведено близько 1,5 млн тимчасово зобов’язаних селян. При цьому розмір викупу зменшився на 20 %. Згодом були утворені спеціальні комісй по перевірці уставних грамот в результат! діяльності яких розмір викупу в ряді місць був ще трохи понижений, була також повернена селянам значна частина інвентарнйх земель, відрізанйх у них пом!щиками в період між інвентарною i селянською ре­формами. За підрахункамй буржуазного досліднйка Д. Ріхтера, селянам Правобережно'! Украі'нй було повернено понад 620 тис. десятин землі. Тоді ж невеликими ділянкамй землі була наділена деяка частина бобйлів, сйріт та іншйх труп безземельного селянства» [9, с. 38].
О. I. Козій відмічае, що: «У 1863 р. завершилось поразкою останне повстання польськоі' шляхтй протй Російського самодержавства. Виступ проведений у Західному краю Російсько! імперіі був здійсненйй в основному молоддю і, в цілому не був підтрйманйй значною частйною польського суспільства. Демо­кратизм повстанців відштовхнув сймпатіі' до повстання. Навіть в Подільській губерніі, де проживали найбагатші польські поміщики повстання не набуло широкого розмаху» [8, с. 127].