Лінія фронту-2 — Frontline-2
Беларуска-нямецкая анталёгія
Выдавец: Логвінаў, Інстытут імя Гётэ у Мінску
Памер: 251с.
Мінск 2007
Eine verwunschene Strecke/aus Jahren ist mein Gesicht/ Felder, in denen ich schlief —/gelbe Lampions, ein verrätseltes Kinde rfest/alles ist außer mir, ein Stausee/in dem geflutete Dörfer nachts leuchten...« (Steffen Popp, »Elegie für K.«) oder in »leichter sominet» von Nico Bleutge: »...zwischen ihnen/und dem schmalen streif der küste/ traten die wölken hervor, scharf ab-/geschnitten an der unteren kante, oben/ein faltiger riemen, in den die möwen kleine/löcher stanzten...« Dabei stehen Verwischtes und Präzises, Idyllisches und Bedrohliches, Zartheit und Schonungsloses nebeneinander: »...gletscher, flaschenhals, darin/hallen und gemacher, unten wasser, schwarz/vor kälte, sehr kalt, sehr schwarz, es wandeln/die puten...« (Monika Rinck, »das unternull der romantik«) Was die Form angeht, stoßen wir neben freien Formen auf Sonette, Eklogen, Elegien und Oden — ein vielseitiges Repertoire an tradierten Formen: Mit Erstaunen wird seit einigen Jahren festgestellt, daß die jüngere Autorengeneration an gebundene lyrische Formen anknüpft, mit diesen experimentiert und sie weiterentwickelt.
Daß das lyrische Ich in den Moment eintauchen kann, ist keineswegs ein Ausdruck des Abtauchens oder einer Weltfremdheit. Neben Bezügen zur gesamteuropäischen und Weltliteratur erforscht es durch die Gegenwart hindurch die kühleren Schichten der Vergangenheit. Marion Poschmann reist in »Kloppitz/Kloppot nad Odrq« (»Grund zu Schafen«, Frankfurter Verlagsanstalt 2004) ebenso wie Uljana Wolf in die deutsch-polnische Geschichte. So nennt sie ihren Debütband, der viel Aufmerksamkeit erregt, verschmitzt vertraut »Kochanie ich habe Brot gekauft« (kookbooks 2006). Beide Autorinnen schürfen an den Bruchstellen der Vergangenheit. »Es ist... das Unverständliche, Andersartige und Unbekannte, das die heutige Generation zum Sprechen treibt. Drang und Bedürfnis wachsen, [...] auf die andere Seite hinüberzusetzen — um sich verständ-
можна знайсьці натурморт альбо нават імпрэсіянісцкія імгненныя замалёўкі, ад якіх займае дух: «Стамілася маё вока, стамілася/нібы Альпы. Мой твар— заклятая/адлегласьць гадоў/палі, у якіх я спаў/жоўтыя ліхтарыкі, загадкавае дзіцячае сьвята/усё, апроч мяне, вадасховішча/ў якім затопленыя вёскі сьвецяцца ўночы... (Штэфэн Поп, «Элегія для К.»), альбо ў вершы «Лёгкае лета» Ніка Блёйтгэ: «...паміж імі і вузкай/узьбярэжнай паласою ёсьць нейкі пласт/аблокі праступілі, дакладна аб-/рэзаныя па ніжнім краі, наверсе/зморшчаны пас у якім чайкі праштанцавалі/безьліч адтулін...». Пры гэтым тут суседнічаюць размытасьць і дакладасьць, ідэалістычнае і небясьпечнае, пяшчота і бязьлітаснасьць: «...глетчэр, як рыльца бутэлькі, у якім/залі й пакоі ўнізе. вада, чорная/ ад холаду вельмі халоднай, вельмі чорнай. блукаюць/ індзейкі...» (Моніка Рынк, «ніжэй за нуль рамантыкі»). Што ж датычыцца формы, то побач з вольнымі формамі мы сустракаем санэты, эклёгі, элегіі і оды — разнастайны рэпэртуар у традыцыйных формах. Ужо на працягу некалькіх гадоў выклікае зьдзіўленьне той факт, што маладое пакаленьне аўтараў працягвае традыцыі сілаба-танічнай паэзіі, экспэрымэнтуючы і ўдасканальваючы іх . Тое, што лірычнае Я можа паглыбіцца ў імгненьне, ні ў якім разе не зьяўляецца праявай адыходу ці адасобленасьці ад сьвету. Побач з рэфлексіямі над сусьветнай літаратурай адчуваюцца стрыманыя згадкі мінулага праз сучаснасьць. Марыён Пошман зьдзяйсьняе падарожжа ў Kloppitz/Kloppot nad Odra («Прычына для авечак», Frankfurter Verlagsanstalt 2004), а Ульляна Вольф — у нямецка-польскую гісторыю. Так, напрыклад, свой першы зборнік вершаў, які выклікаў значную цікавасьць, яна называе хітравата-інтымна — «Kochanie я набыла хлеб» (kookbooks, 2006). Абедзьве аўтаркі вядуць разьведвальную працу сярод абломкаў мінулага. «Гэта... тое незразумелае, іншае і невядомае,
ліша'ж
lieh zu machen und um gehört zu werden. Ein »Grenzhandel« der Sprache beginnt, wie Uljana Wolf diesen Vorgang bezeichnet« (Cornelia Jentzsch, »Porträt der Peter-HuchelPreisträgerin Uljana Wolf«, Büchermarkt, Deutschlandfunk).
Waghalsig surfen alle, insgesamt sieben Dichter und Dichterinnen, durch die böigen, bewegten Luftschichten der Sprache, vorbei an zugigen Schnittstellen der Vergangenheit. Jeder setzt dabei sein eigenes Segel und stößt am Ufer manchmal auf Gestrandetes: »das Gedicht ist ein Sieb,/in die Fremde gehalten...« (Ron Winkler, »kleine maritime Poetik«), Immer wieder kreisen die Texte um die Poesie selbst und um das Herstellen von Sprache wie in »Verschiebung des mundes«, wo am morgen »über den dunkel gespannten zungenbögen der wälder« der Gaumenzapfen erwacht (Uljana Wolf, ebd.).
Ins Auge fällt, daß neben Berg-und Waldlandschaften, das Wasser, das Flüssige und Ozeanische Anlaß bieten, um über sich selbst, den Zustand der Sprache nachzudenken wie in »Seestück, kleine Minne«, »das Meer bewohnt mich, wie Licht eine Stadt« (Steffen Popp), »Seepoem« (Marion Poschmann) oder »wandernde teilchen, das sehen« (Nico Bleutge) —, und eine »maritime Poetik« zu entwerfen, wie der Titel eines Gedichtes von Ron Winkler (»vereinzelt Passanten«, kookbooks 2004) heißt.
In der Hoffnung, die Autorinnen und Autoren dieses Bandes setzen zum weißrussischen Leser über, konzentriert sich der vorliegende Band auf einen kleinen Ausschnitt der deutschen Gegenwartslyrik Es ist nur ein Anfang. Und wenn Weißrussland nicht am Meer liegt, dann laßt uns mit Keschern, Sandsieben, Netzen, Schöpflöffeln in die Wälder und an die etwa 10.000 Binnenseen ausschwärmen. Der Grenzhandel ist eröffnet.
Martina Mrochen
што прымушае сёньняшняе пакаленьне гаварыць. Растуць прага і жаданьне [...] быць перакладзенымі на іншую мову — каб стаць зразумелымі і цікавымі для іншых. Пачынаецца памежны гандаль паміж мовамі — так назвала гэты працэс Ульляна Вольф» (Карнэлія Енцш, «Партрэт ляўрэата прэміі Пэтэра Гухэля Ульляны Вольф»/Кніжны кірмаш; радыё Deutschlandfunk).
Усе 7 аўтараў адважна прадзіраюцца праз шквальныя парывы мовы, мінаючы неспакойныя плыні мінулага. Кожны мае свой ветразь, часам сутыкаецца на беразе з рэшткамі караблекрушэньня: «верш гэта сіта/ працягнутае ў бок чужыны...» (Рон Вінклер, «маленькая марская паэтыка»). Зноў і зноў кружляюць тэксты вакол самой паэзіі і вакол стварэньня мовы, як у вершы «зрушэньне рота», дзе раніцай «над змрочнымі напятымі ляснымі пагоркамі языка «прачынаецца язычок мяккага паднябеньня (Ульляна Вольф, тамсама).
Адразу заўважаецца тое, што побач з горнымі і ляснымі краявідамі зьяўляюцца сымбалі вады, акіяну ды ўвогуле вадкасьці, што даюць чытачам нагоду паразважаць пра саміх сябе ■— як у вершах: «марскі пэйзаж, невялікае куртуазнае каханьне», «мора мяне насяляе, як сьвятло горад» (Штэфэн Поп), «Марская паэма» (Марыён Пошман) або «што бачаць вандроўныя часьцінкі» (Ніка Блётгэ) — і «марская паэтыка» (назва верша са зборніка Рона Вінклера («месцамі мінакі», kookbooks, 2004).
Застаецца спадзявацца, што аўтары гэтай анталёгіі, якая прадстаўляе толькі невялікую частку сучаснай нямецкай паэзіі, здолеюць пераправіцца на бераг да беларускага чытача. Гэта толькі пачатак. I калі ў Беларусі няма выйсьця да мора, давайце з сачкамі, сітамі, сеткамі, палонікам скіруемся ў лясы да 10 000 азёраў. Памежны гандаль распачаты.
Марціна Мрохэн
NicoBleutge
WANDERNDE TEILCHEN, DAS SEHEN
war diese eine Bewegung, der landschaft punkte vorzugeben sicherungskästen, knoten, die in den fels gestemmten pfosten aus holz, und die eingewickelten boote, das meer
kehrte langsam ans ufer zurück, an den bruchstellen sickerte lüft durch die steine und senkte den druck
in den ohren. hörspuren, wärmere töne, das ein-
und ausfahren des zuges an den berghängen: dieser weiche rhythmische Schwung, der die häuser nach oben holte das licht vor den fenstern stieg leise mit, eine zarte drehung
hielt die schultern über der sandfläche fest
ihre grob geschliffenen kanten bogen sich ein in die mulden der strandmauer, hinter die tangpfade
griffen vereinzelt zweige, die kleinen bewässerungsgräben vor den garben aus reisig und Stroh, die sich feucht dehnenden beete, nur auf den schmalen kalkterrassen
gab die lüft ein wenig nach, und die töne wurden leichter von den büschen angelockt, von den auf-
und abtauchenden blättchen. bis an die briistung
der hangtreppe kamen die wellen heran, ihre flechten
aus seegras verschluckten die hand und die öligen teilchen die sich streckten und wieder zusammenzogen
aIiWJJiWu
Ніка Блёйтгэ
ШТО БАЧАЦЬ ВАНДРОЎНЫЯ ЧАСЬЦІНКІ
быў адзін гэты рух, кропкі ляндшафту пераймаюць засьцерагальнікі, вузлы, выдзеўбленыя у скале
драўляныя слупы, і перакуленыя чоўны. мора
марудна вярталася да берагу, праз расколіны
сачылася паветра з камянёў і зьмяншала ціск у вушах. рэха, цеплаватыя гукі, пры-
ход і ад’езд цягніка на горных схілах гэтае мяккае
рытмічнае гайданьне, якое ўздымае дамы
перад вокнамі ціха паўстае сьвятло, лагоднае кручэньне
затрымлівала плечы над пясчанай роўнядзьдзю
яе аллаль не шліфаваныя краі прагнуліся
ва ўпадзіны сьцяны вакол пляжу за сьцяжкай водарасьцяў
ухапіліся за галіны, маленькія ірыгацыйныя каналы
перад снапамі сухога гальля й саломы намоклыя распасьціраюцца клюмбы. толькі на тынкавых тэрасах
паветра трохі саступіла, і гукі сталі лягчэйшымі прывабленыя кустоўем, ягоныя лісткі
туды-сюды. да парапэту
вісячай лесьвіцы даходзяць хвалі, іх вянкі
з марской травы і алеістыя часьцінкі кладуцца ў рукі выцягваючыся й сьцягваючыся зноў
dann löste sich die hitze langsam vom balkon und der blick wurde leichter
von den häusern abgelenkt, die weißen Parabolantennen an den fenstern
fingen schon die ersten lichter an zu glühen blau und grün verkapselt.
als die äugen zwischen den reklametafeln streunen wollten war es eine rote
plastiktüte in der lüft weit oben leuchtend glitt sie vorbei und gab dem blick nach
und nach halt bis er weich und ruhig hinter den Edern saß
* * *
потым сьпёка паволі адышла
з балысону й позірку стала лягчэй
адарвацца ад дамоў. белыя
парабалічныя антэны на вокнах
першыя ліхтары ўжо пачалі
сьвяціцца блакітным і зялёным. нібы ў капсулях.
калі вочы пачалі блукаць між рэклямных шчытоў разгубіліся ды ім захацелася чырвані
КНІГІ ОНЛАЙН
